Сочинение А. В. Вампилов «Провинциальные анекдоты»
1. РАНОК У ПРЕДСІДНИКА Провінційне містечко, вкрите ранковим туманом. Час ніби завмер тут, де кожен крок відлунює у порожніх вуличках, де мешканці знають у обличчя один одного і знають все одне про одного. На площі перед будинком адміністрації мирно пасуться голуби.
На третьому поверсі, в широкому кабінеті з високими вікнами, сидить Олексій Григорович—голова місцевого управління. Перед ним кинуто на стіл величезну купу різноманітних документів. Погляд його спрямований на вікно, де вже пробивається бліде сонце, яке несе сподівання на непростий день.
Телефон на столі розриває тишу, нагадуючи про безперервний потік справ, обов'язків і рішень.
- Доброго ранку, Олексію Григоровичу, - почувся голос секретарки, - вам дзвонить товариш з обласного центру.
- З'єднуйте, - коротко відповідає він.
- Доброго ранку, Олексію Григоровичу, - звучить у слухавці знайомий голос, - як справи у нашому маленькому королівстві?
- Доброго ранку, Сергію Миколайовичу, - відповідає голова, - справи йдуть своєю чергою.
- А як із підготовкою до святкування? – запитує співрозмовник.
- Усе під контролем, - запевнює Олексій Григорович, поглядом охоплюючи документи на столі.
2. СПОНТАННА ЗУСТРІЧ У цей самий момент на іншому кінці міста молодий учитель літератури Петро Іванович, саме вийшов з дому, збираючись на роботу. Він жив на околиці містечка, де ще збереглися дерев’яні будиночки і старі сади. Навпроти, через дорогу, містився парк, який подекуди виглядав доволі занедбано через брак фінансування.
Петро Іванович не поспішав. Його кроки були рівними, а думки заглиблювались у черговий урок, що він мав провести для своїх учнів. Він пройшов повз кілька сусідських будинків, коли зустрів свого давнього друга - Віктора Михайловича, колишнього військового, що нині очолював місцевий ветеранський клуб.
- Доброго ранку, Петре Івановичу! – привітався Віктор.
- Вітаю, Вікторе Михайловичу, - відповів вчитель, - як настрій?
- Та знаєш, втомлююсь від цієї рутини, особливо напередодні свята, - зітхнув Віктор.
- Ох, ці свята... – з посмішкою відзначив Петро, - вони завжди вимагають багато зусиль.
Прогулюючись разом, вони обговорювали новини та події, що відбувались у їхньому містечку, нечаяно заглиблюючись у спогади, коли дорога привела їх до старого мосту через річку.
3. ЙОВ Десь у самій глибині містечових проблем, у маленькому двоповерховому будиночку, жив ветеран війни Йов Степанович. Він був старшим за всіх, кого можна було побачити на вулицях у будень. Його старі ноги вже давно не знали молодої пружності, та серце палало таким самим вогнем, як і в роки минулих подвигів.
Йов Степанович дедалі частіше сидів у своєму маленькому кріслі біля каміну, вдивляючись у тіні, що виривалися з вируючого вогника. В його пам'яті завжди прокидалися ті дні, коли він був молодим і сильним, коли командував відважними воїнами, і коли любов до своєї землі надихала його на подвиги.
Вечорами до Йова приходили його давні товариші, щоб згадати часи, коли усе здавалося простішим, коли війна об’єднувала їх у спільній гонитві за миром. Вони розповідали анекдоти, які тут, у провінції, мали особливо теплий відтінок, викликаючи у всіх посмішки і зітхання.
Йов вважав, що ті анекдоти, ті спогади mали значення не лише для минулого, але і для сьогодення, які об'єднують людей, не дивлячись на всі несправедливості і труднощі.
Осінній день згасав, огортаючи містечко теплом і затишком, туман розсіювався, залишаючи на землі свіжість і вологу. Життя наповнювалось звичними провінційними анекдотами, які продовжували лунати, підтримуючи традиції і зв'язок поколінь.